1.  Близькосхідний регіон як чинник впливу на процеси міжнародної безпеки.

1. 1. Визначення меж регіону

Дослідження проблем міжнародної безпеки, регіональних відносин на Близькому Сході в контексті стратегічної політики України   передбачає необхідність визначення  поняття „Близький Схід”

Це поняття є досить сталим і найчастіше до близькосхідного регіону відносили Єгипет, Ізраїль, Йорданію, Ірак, Сирію, Ліван, територію нинішньої Палестинської Автономії, а також країни Аравійського півострова .Умовно такий підхід можна визначити як вузько географічний.

Існує й інша, розширена точка зору. До  розширеного Близького Сходу  ( „Великий Близький Схід і Північна Африка”) включають всі країни-члени Ліги Арабських Держав, в тому числі й північноафриканські – Лівію, Алжир, Туніс, Марокко, Мавританію, Судан, Джібуті.

Питання визначення меж близькосхідного регіону неодноразово піднімалось  в українській історіографії .  Існують певні відмінності в тлумаченні назви „Близький Схід” у Франції, Великій Британії, УРСР та США. Так, зокрема, А.Веселовський зазначає, що слід переглянути розуміння Близького Сходу періоду УРСР, тобто „включати до нього країни, розташовані від Марокко до Ірану, Судан, але без Туреччини і Афганістану” [1].

Доволі спірними є тези   про „традиційну англійську школу”, зважаючи на суперечливу еволюцію назви регіону в Англії, та „сучасне американське географічне розуміння Близького Сходу”, яке не збігається з географічним розумінням регіону державним департаментом США.  Спроба здійснити перегляд сприйняття меж Близького Сходу „відповідно до загальносвітових уявлень”,  нівелює   відмінності між „французькою економічною географією”, „традиційною англійською школою”, та „американським географічним розумінням”.

В Україні інколи довільне використання  поняття „Близький Схід”  в наукових роботах та офіційних документах  може призвести до різного тлумачення інформації, що подається [1].

Сучасна міжнародно-політична наука відокремлює геополітичне, політичне і історичне визначення регіону та регіональної системи, що являє собою  певний політико-географічний комплекс з розвиненими зв’язками між окремими елементами, які його складають. Повністю сформована регіональна система складається з центру, периферії та маргінальних елементів і визначається високим ступенем взаємозалежності. Держави однієї регіональної системи здійснюють складні регулярні взаємозв’язки, які мають власну динаміку та є відносно незалежними від системи міжнародних відносин в цілому.

В той же час   поняття „Близький Схід” носить певною мірою умовний характер внаслідок відсутності чітких природних меж, які б відокремлювали його від інших регіонів, до того ж сприйняття його кордонів    різними державами у різні періоди часу відрізнялись.

 Тому вкрай необхідним вважаємо  дослідити етимологію та використання термінів „Близький Схід” та „Середній Схід” у контексті політики держав, що мали визначальний вплив у регіоні протягом ХХ – поч.. ХХІ ст.; визначити межі регіону Близького Сходу з  врахуванням зовнішньополітичних пріоритетів України.

Завдяки британському та американському впливові у світовому політичному лексиконі закріпився термін „Середній Схід” (англ. “Middle East”, фр. “Moyen-Orient”, араб. „аш-шарк аль-аусат”). В Україні, за інерцією від СРСР, на офіційному рівні використовується визначення „Близький та Середній Схід”. Для СРСР така назва була логічною, адже цим терміном позначались території, розташовані вздовж південного та південно-західного кордонів СРСР і де пересікались інтереси двох наддержав. В умовах українських реалій це потребує перегляду, необхідно обґрунтувати включення деяких країн у певну політико-географічну єдність, щоб виділити базові засади національної політики щодо цих країн з точки зору національних інтересів та специфіки міжнародних відносин. Хоча нині ще важко говорити про активну політику України на Близькому Сході, але в нашій країні поступово зростає усвідомлення необхідності активізації відносин з регіоном, а тому постає природна потреба у концептуальному забезпеченні цих відносин, зокрема, в плані визначення суб’єктивного українського підходу до тлумачення назви регіону.

Історія питання визначення регіону Близького Сходу свідчить, що цей термін завжди був європоцентричний і не враховував власне внутрішні регіональні процеси. Починаючи з перших часів Римської імперії   чітко закріпився поділ світу на Захід і Схід. Римляни називали Сходом територію та народи, розташовані за крайніми східними кордонами Імперії, причому по мірі поглинання окремих східних територій Римом, вони переставали розглядатися як „Схід” і ставали „Заходом” [3]. З ХІV ст. для Європи „Схід” взагалі починався там, де починались володіння Османської імперії. Епоха Великих географічних відкриттів призвела до виокремлення європейцями Далекого Сходу, під яким розуміли Китай, Японію, Малайзію. А наприкінці ХІХ ст. в Європі виокремлювали два „східних питання” – далекосхідне, викликане японсько-китайською війною, та близькосхідне, пов’язане з внутрішніми кризами в Османській імперії.

У 1902 році побачила світ книга з географії „Близький Схід” (“The Nearer East”) англійського археолога Д.Хогарта. До складу Близького Сходу Д.Хогарт включив Албанію, Македонію, південь Сербії, Болгарію, Грецію, Єгипет, всі Османські володіння в Азії, включно з Аравійським півостровом та двома третинами Ірану зі смугою пустелі та гір між Каспійським морем та Індійським океаном [4].

Автором терміну „Середній Схід” (“Middle East”) тривалий час вважався Альфред Мехен, американський морський офіцер і геополітик.  Він вжив цей термін у статті „Перська затока та міжнародні відносини”, опублікованій у часописі “National Review” (Лондон) у вересні 1902 року. А.Мехен розглядав англо-російські змагання в Азії та німецький проект будівництва залізниці Берлін – Багдад і вважав необхідним об’єднати зусилля Британії та Німеччини для витіснення Росії з цього регіону. Зокрема, він рекомендував заснування британських військово-морських баз у районі Перської затоки. Однак, автор не визначив чіткі межі свого „Середнього Сходу”. В цілому, термін стосувався перш за все Перської затоки – простору, що відігравав ключову роль в обороні частини морського шляху від Суецького каналу до Сінгапуру [5].

Однак, як свідчить американський дослідник К.Коппс, термін „Середній Схід” був уперше використаний британським генералом Т.Гордоном у статті "Проблема Середнього Сходу", що була опублікована в англійському часопису “Nineteenth Century” у 1900 р. У своїй статті Т.Гордон аналізував проблеми оборони Індії у зв’язку з територіями Персії та Афганістану, які він і назвав цим терміном. Більше того, як випливає з манери викладу Т.Гордона, він не видумував сам термін (про що, приміром, говорив про себе А.Мехен, який раніше не зустрічав у вжитку цей термін і не був знайомий зі статтею Т.Гордона). К.Коппс доходить висновку, що на момент виходу статті генерала Т.Гордона „Середній Схід” був доволі поширеною назвою для позначення підступів до Індії, але саме він уперше використав цей термін у друкованому джерелі[6].

Популяризації терміну “Середній Схід” сприяла серія статей у лондонській газеті „Таймс” у 1902 р. під назвою „Середньосхідне питання” (“The Middle East Question”). Автор статей, перша з яких вийшла через кілька тижнів після публікації А.Мехена, –В.Чіроль – зазначав, що запозичив цю назву саме в А.Мехена, і розумів під Середнім Сходом західні та північні підступи до Індії, тобто він поширив мехенівське „морське” тлумачення Середнього Сходу на великий сухопутний простір. Під „підступами до Індії” В.Чіроль розумів Персію, Перську затоку, Ірак, східне узбережжя Аравійського півострова, Афганістан і Тибет. У своїй книзі „Середньосхідне питання, або Деякі політичні проблеми оборони Індії” В.Чіроль визначає Середній Схід як „ті райони Азії, які простягаються до кордонів Індії або контролюють підступи до Індії, і які відповідно пов’язані з проблемами політичної та військової оборони Індії” [7].

В результаті балканських воєн 1912-1913 рр. та Першої світової війни Туреччина – серцевина тодішнього Близького Сходу – втратила більшість європейських володінь та арабські території. Британія отримала мандат на Палестину, Трансйорданію та Ірак. Для Британії ці колишні турецькі землі почали означати власне підступи до Індії, таким чином, „Середній Схід” почав перекривати „Близький Схід” у цих районах.

Почалась плутанина з назвами і на офіційному рівні. У 1920 р. Королівське географічне товариство вирішило, що „Близький Схід” означає лише Балкани, а „Середній Схід” становить територію від Босфору до східних кордонів Індії [8]. Проте, у 1921 р. Держсекретар у справах колоній Уїнстон Черчилль заснував у Міністерстві колоній Відділ Середнього Сходу (Middle Eastern Department), який мав займатися лише Палестиною, Сінаєм, Аравійським півостровом та Суецьким каналом [9].

Напередодні Другої світової війни британське керівництво сформувало підрозділ Королівських військово-повітряних сил – Командування Середнього Сходу (Middle East Command) зі штаб-квартирою в Каїрі, до сфери відповідальності якого відносились вже Єгипет, Судан та Кенія. У випадку війни Командування мало відповідати також за Палестину, Трансйорданію, Ірак, Аден та Мальту. У 1941-1942 рр. Командування Середнього Сходу відповідало за Ефіопію, Сомалі, Еритрею, Лівію, Грецію, Кріт, Ірак та Іран [10]. В умовах війни це призвело до широкого використання терміну „Середній Схід” щодо цих територій.

Після війни було здійснено ряд спроб з боку англійських парламентарів припинити тенденцію „розширення” Середнього Сходу та відновити назву “Близький Схід”, однак уряд Британії утримався від зміни діючої термінології, мотивуючи це тим, що термін “Середній Схід” для позначення „арабського світу та деяких сусідніх країн” видається зручним і немає причин порушувати прийняту практику. У 1946 р. прем’єр-міністр Великої Британії К.Еттлі визначив Середній Схід як „принаймні територія Єгипту, Палестини, Кіренаїки, Сирії та Лівану, Трансйорданії, Іраку та Аравійського півострова, а також, здебільшого, Персії та Туреччини”. У 1951 р. британські урядовці віднесли до Середнього Сходу Єгипет, Туреччину, Ірак, Іран, Сирію, Ліван, Йорданію, Ізраїль, Саудівську Аравію, Договірний Оман, Кувейт, Бахрейн, Катар, Маскат, Аденський протекторат і Ємен [11].

У Сполучених Штатах тривалий час дотримувалися традиційного поділу на три Сходи. Зокрема, в 50-х роках ХХ ст. ряд авторитетних картографічних видань США зображали „Близький Схід” від західного кордону Єгипту до східного кордону Ірану, а „Середній Схід” – від західного кордону Афганістану до східного кордону Бірми [12].

Вперше керівництво США зіткнулось з проблемою визначення меж Середнього Сходу наприкінці 50-х років, коли ухвалювалась „доктрина Ейзенхауера” та коли відбулись ліванська криза (1957-1958 р.) й революція в Іраку (1958 р.). Резолюція Конгресу про надання військової та економічної допомоги країнам в „регіоні Середнього Сходу” (“the general area of the Middle East”) пройшла з наступним визначенням державного секретаря Д.Ф.Даллеса: „територія, що простягається від та включає Лівію на заході та Пакистан на сході, Туреччину на півночі та Аравійський півострів на півдні”, а також Судан та Ефіопію. Але у серпні 1958 р., коли Д.Ейзенхауер на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН під час виступу згадував лише про “Близький Схід”. Держдепартамент США пояснив, що “Близький Схід” та „Середній Схід” є взаємозамінними термінами для позначення території, що включає Єгипет, Сирію, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Ірак, Саудівську Аравію та монархії Перської затоки [13]. А в телеграмі Держдепартаменту Посольству США в Лівані від 6 січня 1964 року зазначалось, між іншим, що визначення Середнього Сходу включає Іран, але виключає Лівію [14].

Наприкінці 60-х років ХХ ст.. в американській та західноєвропейській літературі розгорнулась дискусія стосовно меж регіону, поштовхом до якої стало рішення Великої Британії щодо виводу своїх збройних сил з району Перської затоки. В США передбачалось розширення сфери американського впливу в регіоні і відповідне розширення змісту терміну „Близький Схід”.

Невизначеність щодо термінології спостерігається у Держдепартаменті Сполучених Штатів й сьогодні. Відповідний територіальний підрозділ Держдепартаменту називається Бюро близькосхідних справ (Bureau of Near Eastern Affairs). До сфери відповідальності Бюро відносяться Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Ізраїль, Ліван, Сирія, Йорданія, Ірак, Іран, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман та Ємен. Одночасно широко вживається й термін „Середній Схід” [15].

В промові президента США Дж.Буша  „Свобода в Іраку”  в Вашингтоні в листопаді 2003 року проголошувалася нова зовнішньополітична програма „Близькосхідна Партнерська Ініціатива”, спрямована на демократичну перебудову гіпотетичного суперрегіону „Великий Близький Схід і Північна Африка” [16]. Чіткі його межі не були визначені, але як країни ЄС і Японія, так і більшість арабських країн виступили за його обмеження головним чином арабськими державами і проти включення до нього Афганістану, Ірану та Пакистану.

 На самміті вісімки на Сі-Айленді в штаті Джорджія в 2004 році як сам проект Дж.Буша, так і сама його назва „Великий Близький Схід”( Greater Middle East) були змінені. Підсумковий план, затверджений саммітом, перетворився на Партнерство заради прогресу і загального майбутнього з розширеним регіоном Близького Сходу й Північної Африки” (The Broader Middle East and North Africa).

     Арабські дослідники критикують термін „Середній Схід”, виходячи з того, що не стосується географічного району, а є  суто політичним   з точки зору його створення та використання. Він не випливає з природи регіону або його політичних, культурних, цивілізаційних та демографічних характеристик, оскільки „середній” передбачає серединність по відношенню до чогось. Термін розриває арабський світ як окрему одиницю, оскільки завжди включав неарабські держави [17].

Російський дослідник О.А.Колобов, критикуючи схильність США розширено тлумачити Близький Схід, протиставляв цьому використання терміну в СРСР, де Близький Схід, Середній Схід, Північна Африка були чітко фіксовані та науково осмислені радянськими істориками та економістами  [18]. Проте радянський підхід теж відзначався певною невизначеністю, оскільки відповідні поняття в різний час означали не одне й те саме. Для соціалістичної країни регіональний підхід взагалі був неприроднім, адже соціалістична зовнішня політика ґрунтувалась на класовому підході. Ще у 1932 році Й. Сталін писав, що немає більше єдиного Сходу, є принаймні три категорії колоніальних та залежних країн Сходу, в залежності від чисельності пролетаріату та рівня промислового розвитку [19].

Тим не менше, практичні задачі розвитку відносин, передусім зовнішньоекономічних, спонукали укладачів економічного довідника „Країни Сходу” (видання 1934 р.) визначити регіон, виходячи здебільшого з географічних міркувань, а не з позиції спільності соціально-економічного устрою. У передмові зазначалось, що підбір країн для висвітлення в довіднику здійснювався відповідно до актуальних зовнішньоекономічних інтересів СРСР, які на той час були особливо чітко артикульовані стосовно „країн Червономорського басейну”, а тому до Близького Сходу було включено країни північно-східної Африки [20].

Український сходознавець А. Синявський у статті „УСРР та Близький Схід в світлі геополітики” розглядав геополітичні аспекти відносин між країнами Близького Сходу та Україною – економічною одиницею в складі Радянського Союзу. А.Синявський виходив з позиції, що об’єктивні передумови спонукають до розвитку відносин між Україною та Близьким Сходом; розвиток економічних зв’язків вирішував би задачу союзного значення. Автор наводить статистичну таблицю, що показує, які країни тоді сприймались в Україні як близькосхідні: Туреччина, Греція, Болгарія, Албанія, Юго-Славія, Румунія, Бессарабія, Персія, Сирія, Палестина, Єгипет [21].

Згідно з одним із тлумачень регіону в Радянському Союзі, Близький та Середній Схід – це район, що включає арабські країни, Іран, Туреччину, Афганістан та Пакистан [22]. Іноді окремо використовувався термін „Середній Схід”, до якого відносили Іран, Афганістан та Пакистан [23]. У   довіднику 1990 року „Країни Близького Сходу” термін вживається для позначення регіону, що простягається від Єгипту на заході до Іраку на сході, і від Туреччини на півночі до країн Аравійського півострова [24].

Нині в Росії визнають, що вона „далека від того, щоб проводити активну політику в регіоні арабського світу та на Близькому Сході” [25]. У Концепції зовнішньої політики Росії 2000 року і „Концепції національної безпеки Російської Федерації”, в затвердженій в новій редакції 10 січня 2000 року не зустрічається термін „Близький та Середній Схід”, натомість вживається „Близький Схід”, до якого, зокрема, відносяться Перська затока та Північна Африка. Щодо країн „радянського Середнього Сходу”, то в Концепції зовнішньої політик відзначається важливість подальшого розвитку відносин з Іраном, Афганістан згадується в контексті забезпечення безпеки південних кордонів Росії, а Пакистан пов’язується з Індією в контексті нерозповсюдження ядерної зброї [26].

В Україні офіційно до Близького та Середнього Сходу відносять наступні країни: Лівію, Єгипет, Ізраїль, Палестинську Автономію, Ліван, Сирію, Ірак, Іран, Афганістан, Саудівську Аравію, Ємен, Йорданію, Оман, Ємен, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ. З 24 вересня 2001 року в Україні Указом Президента запроваджено інститут Повноважного представника України на Близькому та Середньому Сході [27].

Можна виділити наступні вихідні позиції визначення меж регіону в контексті зовнішньополітичних пріоритетів України: 1) системність, врахування специфіки міжнародних зв’язків та зовнішньополітичної орієнтації певної країни, що включається або виключається з поняття „Близький Схід”, 2) врахування економічних та політичних інтересів України в регіоні. Застосуємо цей підхід до розгляду „спірних країн” – тих, які за певних обставин включаються або виключаються з переліку близькосхідних країн. До них можна віднести Афганістан, Туреччину, Судан, країни Магрибу.

Щодо Туреччини, то на офіційному рівні   ця країна   не відноситься в Україні до країн Близького Сходу, оскільки Туреччина – морський сусід України, з яким у нас давня історія відносин. Відповідно, Україна дотримується інших підходів у відносинах з Туреччиною: нині Туреччина сприймається як держава – кандидат на членство в ЄС, учасник чорноморського інтеграційного процесу, країна Чорноморсько-Каспійського регіону.

Що стосується Афганістану, то він займає певне проміжне місце між декількома регіонами. За словами російського посла у цій країні М. Конаровського, Афганістан „пов’язує Середній Схід і Південну Азію – із заходу на схід, і Центрально-Азійський субрегіон з Індійским океаном – з півночі на південь” [28]. Тобто, за різних обставин ця країна може відноситись як до Близького та Середнього Сходу, так і до Центральної чи Південної Азії. Віднесення Афганістану до регіону Південної Азії аргументується тим, що протягом 80-90-х років ХХ ст. ситуацію в Афганістані визначали сили, пов’язані з Пакистаном (який в Україні вже давно не відноситься до Середнього Сходу).

Держави північно-західної Африки (Магрибу) - Алжир, Туніс, Марокко - можна також розглядати як близькосхідні з огляду на наступні обставини: 1) належність цих країн до арабського світу, 2) у відносинах України з цими країнами важливу роль відіграє питання близькосхідного врегулювання, 3) ці країни мають особливі відносини з Європейським Союзом та НАТО, що зближує їх у міжнародно-політичному плані з Україною, яка теж розбудовує тісні зв’язки з євро-атлантичними структурами, 4) структура народного господарства країн Магрибу схожа на інші близькосхідні економіки, 5) транспортна доступність цих країн для України морськими шляхами.

Як вже зазначалось, А.Веселовський пропонує включати до Близького Сходу Судан та Мавританію. Зважаючи на історичні та релігійні фактори, що пов’язують Судан і Мавританію з країнами Близького Сходу, зважаючи на їхню приналежність до арабо-мусульманської спільноти, а також членство Мавританії у Союзі Арабського Магрибу, видається доцільним віднесення цих країн до близькосхідного регіону. Однак, на нашу думку, таке розширення Близькосхідного регіону потребує більшої аргументації, в тому числі й з точки зору зовнішньополітичних пріоритетів України.

Таким чином, головним критерієм тлумачення термінів „Близький Схід” та „Середній Схід” протягом минулого століття були стратегічні інтереси великих держав – Великої Британії, США та СРСР. На початку ХХ ст. використання цих назв слугувало для позначення проблемних питань оборони Індії (Середній Схід) та питань безпеки володінь Османської імперії (Близький Схід). Згодом терміни трактувалися так, як це було зручно на даний момент, і кожного разу використання цих понять потребувало додаткового уточнення їхнього змісту.

Однак, кон'юнктурне використання терміну „Близький Схід” не обов’язково було негативним явищем для зовнішньої політики певної держави. Приміром, у випадку з „доктриною Ейзенхауера”, США потребували найширшого визначення регіону для свободи дій у більшій кількості країн.

Сьогодні так само є стільки варіантів сприйняття Близького Сходу, скільки є зовнішніх політик держав у регіоні. „Близький Схід” Сполучених Штатів відрізняється від „Близького Сходу” Пакистану чи КНР [29]. Можна стверджувати, що власне „Близький Схід” або „Середній Схід” варто сприймати не тільки як об’єктивно існуючий політико-географічний регіон[30], а і як інтелектуальну конструкцію, яка в певний час за певних обставин означає простір на стику Європи, Азії та Африки, де реалізується політика позарегіональної держави.

З точку зору автора, проблематика даної монографії передбачає достатньо широке трактування географічних меж близькосхідного регіону, адже за основу крім географічних факторів мають прийматися вся сукупність політичних, військово-політичних та економічних проблем. Без розширеного трактування меж регіону неможливо досліджувати проблему регіональної безпеки та перспектив відносин країн цього регіону з Україною.

В представленій роботі внаслідок вказаних факторів буде використовуватись „широке” визначення Близького Сходу: всі арабські країни-члени ЛАД, Ізраїль та Іран. Разом з тим близькосхідні проблеми органічні пов’язані з ситуацією у Середземномор’ї, Південній Європі, Південній Азії (Афганістан, Пакистан) головним чином в контексті боротьби з міжнародним тероризмом. Вказана спільнота держав з геополітичної точки зору являє собою важливий компонент сучасних міжнародних відносин і світової економіки.

Перелік використаної літератури

1.                 Указ Президента України №250/2003 від 21.03.2003 р. - <http://www.president.gov.ua/officdocuments/officdecrees/146094387.html>; Швед В.О. Ісламський чинник та забезпечення національних інтересів України // Стратегічна панорама. - 2002. - С.46-51.

2.                 Веселовський А. Енергетичні перспективи Східного Середземномор’я // Нафтова і газова промисловість. - 2003. - №2. - С.3-18.

3.                 Страны Востока. Экономический справочник. - М., 1929. - С.XXVII.

4.                 Davison R.H. Where Is The Middle East? // Foreign Affairs. - 1960. - Vol.38, №4. - P.667.

5.                 Ibidem.

6.                 Koppes C. Captain Mahan, General Gordon, and the Origins of the Term ‘Middle East’ // Middle Eastern Studies. - 1976. - №12. - P.95-98.

7.                 Davison R.H. Where Is The Middle East? // Foreign Affairs. - 1960. - Vol.38, №4. - P.667-668.

8.                 Там само, p.668.

9.                 Djalili M.-R., Kellner Th. Moyen-Orient, Caucase et Asie centrale: des concepts géopolitiques à construire et à reconstruire? // Central Asian Survey. - 2000. - №19(1). - P.119.

10.             Davison R.H. Where Is The Middle East? // Foreign Affairs. - 1960. - Vol. 38, №4. - P.669.

11.             Там само, p. 672.

12.             Там само, p. 673.

13.             Там само, p. 665.

14.             Foreign Relations of the United States: 1964-1968, Volume XXI. Near East Region. - Department of State. - Washington, DC. - <http://www.state.gov/www/about_state/history/vol_xxi/a.html>.

15.             Сторінка Бюро на сайті Держдепартаменту. - <http://www.state.gov/p/nea/>.

16.             Jeremy M.Sharp .The Broader Middle East and North Africa Initiative: An Overview. CRS Report # RS22053. February 15, 2005.

17.             Див. Bilgin P. Inventing Middle Easts? The Making of Regions through Security Discourses. - The fourth Nordic Conference on Middle Eastern Studies: The Middle East in Globalizing World. Oslo, 13-16 August 1998.

18.             Колобов О.А. Механизм формирования политики Соединенных Штатов Америки по отношению к Израилю и арабским странам в 1947-1985 гг.: Дис. ... д.и.н. - Горький, 1986. - С.53.

19.             Сталин И. Вопросы ленинизма. - 1932. - С.141-142. Цит. по: Страны Востока. Экономический справочник. Т.1: Ближний Восток. - М., 1934. - С.7.

20.             Страны Востока. Экономический справочник. Т.1: Ближний Восток. - М., 1934. - С.6-8.

21.             УСРР та Близький Схід в світлі геополітики (Проблема торговельних зв’язків) / Синявський А. Вибрані твори. - К., 1993. - С.196.

22.             Ближний и Средний Восток. - М., 1973.

23.             Страны Среднего Востока (история, экономика, культура). - М.: Наука, 1980.

24.             Страны Востока: Справочник / Рук. авт. кол. И.Ф.Черников. - К.: Политиздат Украины, 1990.

25.             Косач Г., Мелкумян Е. Ближний Восток в российской внешней политике // Мировая экономика и международные отношения. - 2002. - №9. - С.38.

26.             Концепция внешней политики Российской Федерации. - <http://www.ln.mid.ru/ns-osndoc.nsf/0e9272befa34209743256c630042d1aa/fd86620b371b0cf7432569fb004872a7?OpenDocument>.

27.             Укази Президента України №894/2001 від 24.09.2001, №136/2003 вiд 18.02.2003. - <http://www.president.gov.ua/officdocuments/officdecrees/82565669.html>, <http://www.president.gov.ua/officdocuments/officdecrees/136754073.html>.

28.             Время новостей, 29.04.2002. - <http://www.ln.mid.ru/ns-rasia.nsf/0/432569d80021985f43256ba0002f2702?OpenDocument>.

29.             Шаров А.Н. Экономические связи Пакистана со странами Ближнего и Среднего Востока / Ближний и Средний Восток: Экономика и история. - М.: Наука, 1983. - С.55; Djalili M.-R., Kellner Th. Moyen-Orient, Caucase et Asie centrale: des concepts géopolitiques à construire et à reconstruire? // Central Asian Survey. - 2000. - №19(1). - P.120.