Middle East Boundaries in the View of Ukraine's Foreign Policy Priorities

Петюр Р.К.

Аспірант кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Коппель О.А.

Межі Близькосхідного регіону в контексті зовнішньополітичних пріоритетів України

The article examines the issue of the origins of the term "Middle East" and its usage by the world's major powers (Great Britain, the USA and the Soviet Union) and Ukraine. It is shown that the term has no strict geographical limits and each state perceives the region in the view of its foreign policy's priorities. The article also considers possible corrections of the official understanding of the term "Near and Middle East" in Ukraine in the light of Ukraine's regional policy imperatives.

У статті досліджується питання походження терміну „Близький Схід” та його використання головними світовими державами (Великою Британією, США, СРСР) та Україною. Доводиться, що термін не має чітких географічних меж, і кожна держава сприймає регіон через призму власних зовнішньополітичних пріоритетів. Стаття також розглядає можливі поправки до офіційного розуміння терміну „Близький та Середній Схід” в Україні з точки зору зовнішньополітичних імперативів України в регіоні.

Питання визначення меж Близькосхідного регіону певною мірою в українській історіографії вже піднімалось. Посол України в Єгипті А.Веселовський, розглядаючи район Східного Середземномор’я, вказує на відмінності в тлумаченні назви „Близький Схід” у Франції, Великій Британії, УРСР та США [1]. А.Веселовський зазначає, що слід переглянути розуміння Близького Сходу періоду УРСР, тобто „включати до нього країни, розташовані від Марокко до Ірану, Судан, але без Туреччини і Афганістану”.

Доволі спірними є тези А.Веселовського про „традиційну англійську школу”, зважаючи на суперечливу еволюцію назви регіону в Англії, та „сучасне американське географічне розуміння Близького Сходу”, яке не збігається з географічним розумінням регіону Державного департаменту США. До того ж, автор пропонує здійснити перегляд сприйняття меж Близького Сходу „відповідно до загальносвітових уявлень”, нівелюючи таким чином відмінності між „французькою економічною географією”, „традиційною англійською школою”, та „американським географічним розумінням”.

В Україні іноді в наукових роботах та офіційних документах довільно використовуються терміни „Близький Схід”, „Перська затока”, що подекуди може призвести до різного тлумачення інформації, що подається [2].

У даній статті ставиться задача дослідити етимологію та використання термінів „Близький Схід” та „Середній Схід” у контексті політики держав, що мали визначальний вплив у регіоні протягом ХХ ст.; визначити межі регіону Близького Сходу з точки зору зовнішньополітичних пріоритетів України.

Завдяки британському та американському впливові у світовому політичному лексиконі закріпився термін „Середній Схід” (англ. “Middle East”, фр. “Moyen-Orient”, араб. „аш-шарк аль-аусат”). В Україні, за інерцією від СРСР, на офіційному рівні використовується визначення „Близький та Середній Схід”. Для СРСР така назва була логічною, адже цим терміном позначались території, розташовані вздовж південного та південно-західного кордонів СРСР і де пересікались інтереси двох наддержав. В умовах українських реалій це потребує перегляду, необхідно обгрунтувати включення деяких країн у певну політико-географічну єдність, щоб виділити базові засади національної політики щодо цих країн з точки зору національних інтересів та специфіки міжнародних відносин. Нині важко говорити про активну політику України на Близькому Сході, але в нашій країні поступово зростає усвідомлення необхідності активізації відносин з регіоном, а тому постає природна потреба у концептуальному забезпеченні цих відносин, зокрема, в плані визначення суб’єктивного українського підходу до тлумачення назви регіону.

Історія питання визначення регіону Близького Сходу свідчить, що цей термін завжди був європоцентричний і не враховував власне внутрішні регіональні процеси. Починаючи з перших часів Римської імперії в свідомості європейців чітко закріпився поділ світу на Захід і Схід. Римляни називали Сходом територію та народи, розташовані за крайніми східними кордонами Імперії, причому по мірі поглинання окремих східних територій Римом, вони переставали розглядатися як „Схід” і ставали „Заходом” [3]. З ХІV ст. для Європи „Схід” взагалі починався там, де починались володіння Османської імперії. Епоха великих географічних відкриттів призвела до виокремлення європейцями Далекого Сходу, під яким розуміли Китай, Японію, Малайзію. А наприкінці ХІХ ст. в Європі виокремлювали два „східних питання” – далекосхідне, викликане японсько-китайською війною, та близькосхідне, пов’язане з внутрішніми кризами в Османській імперії.

У 1902 році побачила світ книга з географії „Близький Схід” (“The Nearer East”) англійського археолога Д.Хогарта. До складу Близького Сходу Д.Хогарт включив Албанію, Македонію, південь Сербії, Болгарію, Грецію, Єгипет, всі Османські володіння в Азії, включно з Аравійським півостровом та двома третинами Ірану зі смугою пустелі та гір між Каспійським морем та Індійським океаном.

Автором терміну „Середній Схід” (“Middle East”) тривалий час вважався Альфред Мехен, американський морський офіцер і геополітик. А.Мехен вжив цей термін у статті „Перська затока та міжнародні відносини”, опублікованій у часописі “National Review” (Лондон) у вересні 1902 року. А.Мехен розглядав англо-російські змагання в Азії та німецький проект будівництва залізниці Берлін – Багдад. А.Мехен вважав необхідним об’єднати зусилля Британії та Німеччини для витіснення Росії з регіону. Зокрема, він рекомендував заснування британських військово-морських баз у районі Перської затоки. Однак, автор не визначив чіткі межі свого „Середнього Сходу”. В цілому, термін стосувався Перської затоки – простору, що відігравав ключову роль в обороні частини морського шляху від Суецького каналу до Сінгапуру [4].

Однак, як свідчить американський дослідник К.Коппс [5], термін „Середній Схід” був уперше використаний британським генералом Т.Гордоном у статті "Проблема Середнього Сходу", що була опублікована в англійському часопису “Nineteenth Century” у 1900 р. У своїй статті Т.Гордон аналізував проблеми оборони Індії у зв’язку з територіями Персії та Афганістану, які він і назвав цим терміном. Більше того, як випливає з манери викладу Т.Гордона, він не видумував сам термін (про що, приміром, говорив про себе А.Мехен, який раніше не зустрічав у вжитку цей термін і не був знайомий зі статтею Т.Гордона). К.Коппс доходить висновку, що на момент виходу статті генерала Т.Гордона „Середній Схід” був доволі поширеною назвою для позначення підступів до Індії, але саме він уперше використав цей термін у друкованому джерелі.

Популяризації терміну “Середній Схід” сприяла серія статей у лондонській газеті „Таймс” у 1902 р. під назвою „Середньосхідне питання” (“The Middle East Question”) [6]. Автор статей, перша з яких вийшла через кілька тижнів після публікації А.Мехена, –В.Чіроль – зазначав, що запозичив цю назву саме в А.Мехена, і розумів під Середнім Сходом західні та північні підступи до Індії, тобто, він поширив мехенівське „морське” тлумачення Середнього Сходу на великий сухопутний простір. Під „підступами до Індії” В.Чіроль розумів Персію, Перську затоку, Ірак, східне узбережжя Аравійського півострова, Афганістан і Тибет. У своїй книзі „Середньосхідне питання, або Деякі політичні проблеми оборони Індії” В.Чіроль визначає Середній Схід як „ті райони Азії, які простягаються до кордонів Індії або контролюють підступи до Індії, і які відповідно пов’язані з проблемами політичної та військової оборони Індії”.

В результаті балканських воєн 1912-1913 рр. та І Світової війни Туреччина – серцевина тодішнього Близького Сходу – втратила більшість європейських володінь та арабські території. Британія отримала мандат на Палестину, Трансйорданію та Ірак. Для Британії ці колишні турецькі землі почали означати власне підступи до Індії, таким чином, „Середній Схід” почав перекривати „Близький Схід” у цих районах.

Почалась плутанина з назвами і на офіційному рівні. У 1920 р. Королівське географічне товариство вирішило, що „Близький Схід” означає лише Балкани, а „Середній Схід” становить територію від Босфору до східних кордонів Індії [7]. Проте, у 1921 р. Держсекретар у справах колоній Вінстон Черчилль заснував у Міністерстві колоній Відділ Середнього Сходу (Middle Eastern Department), який мав займатися лише Палестиною, Сінаєм, Аравійським півостровом та Суецьким каналом [8].

Напередодні ІІ Світової війни британське керівництво сформувало підрозділ Королівських військово-повітряних сил – Командування Середнього Сходу (Middle East Command) зі штаб-квартирою в Каїрі, до сфери відповідальності якого відносились вже Єгипет, Судан та Кенія. У випадку війни Командування мало відповідати також за Палестину, Трансйорданію, Ірак, Аден та Мальту. У 1941-1942 рр. Командування Середнього Сходу відповідало за Ефіопію, Сомалі, Еритрею, Лівію, Грецію, Кріт, Ірак та Іран [9]. В умовах війни це призвело до широкого використання терміну „Середній Схід” щодо цих територій.

Після війни було здійснено ряд спроб з боку англійських парламентарів припинити тенденцію „розширення” Середнього Сходу та відновити назву “Близький Схід”, однак уряд Британії утримався від зміни діючої термінології, мотивуючи це тим, що термін “Середній Схід” для позначення „арабського світу та деяких сусідніх країн” видається зручним і немає причин порушувати прийняту практику. У 1946 р. прем’єр-міністр Великої Британії К.Еттлі визначив Середній Схід як „принаймні територія Єгипту, Палестини, Киренаїки, Сирії та Лівану, Трансйорданії, Іраку та Аравійського півострова, а також, здебільшого, Персії та Туреччини”. У 1951 р. британські урядовці віднесли до Середнього Сходу Єгипет, Туреччину, Ірак, Іран, Сирію, Ліван, Йорданію, Ізраїль, Саудівську Аравію, Договірний Оман, Кувейт, Бахрейн, Катар, Маскат, Аденський протекторат і Ємен [10].

У Сполучених Штатах тривалий час дотримувалися традиційного поділу на три Сходи. Зокрема, в 50-х роках ряд авторитетних картографічних видань США зображали „Близький Схід” від західного кордону Єгипту до східного кордону Ірану, а „Середній Схід” – від західного кордону Афганістану до східного кордону Бірми [11].

Вперше керівництво США зіткнулось з проблемою визначення меж Середнього Сходу наприкінці 50-х років, коли ухвалювалась „доктрина Ейзенхауера” та коли відбулись ліванська криза (1957-1958 р.) й революція в Іраку (1958 р.). Резолюція Конгресу про надання військової та економічної допомоги країнам в „регіоні Середнього Сходу” (“the general area of the Middle East”) пройшла з наступним визначенням Державного секретаря Даллеса: „територія, що простягається від та включає Лівію на заході та Пакистан на сході, Туреччину на півночі та Аравійський півострів на півдні”, а також Судан та Ефіопію. Але у серпні 1958 р., коли Д.Ейзенхауер на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН під час виступу згадував лише про “Близький Схід”, Держдепартамент пояснив, що “Близький Схід” та „Середній Схід” є взаємозамінними термінами для позначення території, що включає Єгипет, Сирію, Ізраїль, Йорданію, Ліван, Ірак, Саудівську Аравію та монархії Перської затоки [12]. А в телеграмі Держдепартаменту Посольству США в Лівані від 6 січня 1964 року зазначалось, між іншим, що визначення Середнього Сходу включає Іран, але виключає Лівію [13].

Невизначеність щодо термінології спостерігається у Держдепартаменті й сьогодні. Відповідний територіальний підрозділ Держдепартаменту називається Бюро близькосхідних справ (Bureau of Near Eastern Affairs). До сфери відповідальності Бюро відносяться Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Ізраїль, Ліван, Сирія, Йорданія, Ірак, Іран, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман та Ємен. Одночасно широко вживається й термін „Середній Схід” [14].

В той же час, арабські дослідники критикують термін „Середній Схід” з наступних причин:

-                                             термін не стосується географічного району. Це політичний термін з точки зору його створення та використання;

-                                             термін не випливає з природи регіону або його політичних, культурних, цивілізаційних та демографічних характеристик, оскільки „середній” передбачає серединність по відношенню до чогось;

-                                             термін розриває арабський світ як окрему одиницю, оскільки завжди включав неарабські держави [15].

О.А.Колобов, критикуючи схильність США розширено тлумачити Близький Схід, протиставляв цьому використання терміну в СРСР, де Близький Схід, Середній Схід, Північна Африка – чітко фіксовані та науково осмислені радянськими істориками та економістами поняття [16]. Проте радянський підхід теж відзначався певною невизначеністю, оскільки відповідні поняття в різний час означали не одне й те саме. Для соціалістичної країни регіональний підхід взагалі був неприроднім, адже соціалістична зовнішня політика ґрунтувалась на класовому підході. Сталін у 1932 році писав, що немає більше єдиного Сходу, є принаймні три категорії колоніальних та залежних країн Сходу, в залежності від чисельності пролетаріату та рівня промислового розвитку [17].

Тим не менше, практичні задачі розвитку відносин, передусім зовнішньоекономічних, спонукали укладачів економічного довідника „Країни Сходу” (видання 1934 р.) визначити регіон, виходячи здебільшого з географічних міркувань, а не з позиції спільності соціально-економічного устрою. У передмові зазначалось, що підбір країн для висвітлення в довіднику здійснювався відповідно до актуальних зовнішньоекономічних інтересів СРСР, які на той час були особливо чітко артикульовані стосовно „країн Червономорського басейну”, а тому до Близького Сходу було включено країни північно-східної Африки [18].

Український сходознавець Антін Синявський у статті „УСРР та Близький Схід в світлі геополітики” розглядав геополітичні аспекти відносин між країнами Близького Сходу та Україною – економічною одиницею в складі Радянського Союзу. А.Синявський виходив з позиції, що об’єктивні передумови спонукають до розвитку відносин між Україною та Близьким Сходом; розвиток економічних зв’язків вирішував би задачу союзного значення. Автор наводить статистичну таблицю, що показує, які країни тоді сприймались в Україні як близькосхідні: Туреччина, Греція, Болгарія, Албанія, Юго-Славія, Румунія, Басарабія, Персія, Сирія, Палестина, Єгипет [19].

Згідно з одним із тлумачень регіону в Радянському Союзі, Близький та Середній Схід – це район, що включає арабські країни, Іран, Туреччину, Афганістан та Пакистан [20]. Іноді окремо використовувався термін „Середній Схід”, до якого відносили Іран, Афганістан та Пакистан [21]. У київському довіднику 1990 року „Країни Близького Сходу” термін вживається для позначення регіону, що простягається від Єгипту на заході до Іраку на сході, і від Туреччини на півночі до країн Аравійського півострова [22].

Нині в Росії визнають, що вона „далека від того, щоб проводити активну політику в регіоні арабського світу та на Близькому Сході” [23]. У Концепції зовнішньої політики Росії 2000 року не зустрічається термін „Близький та Середній Схід”, натомість вживається „Близький Схід”, до якого, зокрема, відносяться Перська затока та Північна Африка. Щодо країн „радянського Середнього Сходу”, то в Концепції відзначається важливість подальшого розвитку відносин з Іраном, Афганістан згадується в контексті забезпечення безпеки південних кордонів Росії, а Пакистан пов’язується з Індією в контексті нерозповсюдження ядерної зброї [24].

В Україні офіційно до Близького та Середнього Сходу відносять наступні країни: Лівію, Єгипет, Ізраїль, Палестинську Автономію, Ліван, Сирію, Ірак, Іран, Афганістан, Саудівську Аравію, Ємен, Йорданію, Оман, Ємен, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ. З 24 вересня 2001 року в Україні Указом Президента запроваджено інститут Повноважного представника України на Близькому та Середньому Сході та призначено на цю посаду Віктора Нагайчука. З 18 лютого 2003 р. цю посаду обіймає Євген Микитенко [25].

Можна виділити наступні вихідні позиції визначення меж регіону в контексті зовнішньополітичних пріоритетів України: 1) системність, врахування специфіки міжнародних зв’язків та зовнішньополітичної орієнтації певної країни, що включається або виключається з поняття „Близький Схід”, 2) врахування економічних та політичних інтересів України в регіоні. Застосуємо цей підхід до розгляду „спірних країн” – тих, які за певних обставин включаються або виключаються з переліку близькосхідних країн. До них можна віднести Афганістан, Туреччину, Судан, країни Магрибу.

Щодо Туреччини, то, на нашу думку, ця країна цілком обґрунтовано не відноситься в Україні на офіційному рівні до країн Близького Сходу, оскільки Туреччина – морський сусід України, з яким у нас давня історія відносин. Відповідно, Україна дотримується інших підходів у відносинах з Туреччиною: нині Туреччина сприймається як держава – кандидат на членство в ЄС, учасник чорноморського інтеграційного процесу, країна Чорноморсько-Каспійського регіону.

Що стосується Афганістану, то він займає певне проміжне місце між декількома регіонами. За словами російського посла у цій країні Михаїла Конаровського, Афганістан „пов’язує Середній Схід і Південну Азію – із заходу на схід, і Центрально-Азійський субрегіон з Індійским океаном – з півночі на південь” [26]. Тобто, за різних обставин ця країна може відноситись як до Близького та Середнього Сходу, так і до Центральної чи Південної Азії. Віднесення Афганістану до регіону Південної Азії аргументується тим, що протягом 80-90-х років ХХ ст. ситуацію в Афганістані визначали сили, пов’язані з Пакистаном (який в Україні вже давно не відноситься до Середнього Сходу).

Держави північно-західної Африки (Магрибу) - Алжир, Туніс, Марокко - можна також розглядати як близькосхідні з огляду на наступні обставини: 1) належність цих країн до арабського світу, 2) у відносинах України з цими країнами важливу роль відіграє питання близькосхідного врегулювання, 3) ці країни мають особливі відносини з Європейським Союзом та НАТО, що зближує їх у міжнародно-політичному плані з Україною, яка теж розбудовує тісні зв’язки з євро-атлантичними структурами, 4) структура народного господарства країн Магрибу схожа на інші близькосхідні економіки, 5) транспортна доступність цих країн для України морськими шляхами.

Як вже зазначалось, А.Веселовський пропонує включати до Близького Сходу Судан та Мавританію. Зважаючи на історичні та релігійні фактори, що пов’язують Судан і Мавританію з країнами Близького Сходу, зважаючи на їхню приналежність до арабо-мусульманської спільноти, а також членство Мавританії у Союзі Арабського Магрибу, видається доцільним віднесення цих країн до близькосхідного регіону. Однак, на нашу думку, таке розширення Близькосхідного регіону потребує більшої аргументації, в тому числі й з точки зору зовнішньополітичних пріоритетів України.

Таким чином, головним критерієм тлумачення термінів „Близький Схід” та „Середній Схід” протягом минулого століття були стратегічні інтереси великих держав – Великої Британії, США та СРСР. На початку ХХ ст. використання цих назв слугувало для позначення проблемних питань оборони Індії (Середній Схід) та питань безпеки володінь Османської імперії (Близький Схід). Згодом терміни трактувалися так, як це було зручно на даний момент, і кожного разу використання цих понять потребувало додаткового уточнення їхнього змісту.

Однак, кон'юнктурне використання терміну „Близький Схід” не обов’язково було негативним явищем для зовнішньої політики певної держави. Приміром, у випадку з „доктриною Ейзенхауера”, США потребували найширшого визначення регіону для свободи дій у більшій кількості країн.

Сьогодні так само є стільки варіантів сприйняття Близького Сходу, скільки є зовнішніх політик держав у регіоні. „Близький Схід” Сполучених Штатів відрізняється від „Близького Сходу” Пакистану чи КНР [27]. Можна стверджувати, що власне „Близький Схід” або „Середній Схід” варто сприймати не як об’єктивно існуючий політико-географічний регіон[28], а як інтелектуальну конструкцію, яка в певний час за певних обставин означає простір на стику Європи, Азії та Африки, де реалізується політика позарегіональної держави.

Перелік використаної літератури

1.    Веселовський А. Енергетичні перспективи Східного Середземномор’я // Нафтова і газова промисловість. - 2003. - №2. - С.3-18.

2.    Указ Президента України №250/2003 від 21.03.2003 р. - <http://www.president.gov.ua/officdocuments/officdecrees/146094387.html>; Швед В.О. Ісламський чинник та забезпечення національних інтересів України // Стратегічна панорама. - 2002. - С.46-51.

3.    Страны Востока. Экономический справочник. - М., 1929. - С.XXVII.

4.    Davison R.H. Where Is The Middle East? // Foreign Affairs. - 1960. - Vol.38, №4. - P.667.

5.    Koppes C. Captain Mahan, General Gordon, and the Origins of the Term ‘Middle East’ // Middle Eastern Studies. - 1976. - №12. - P.95-98.

6.    Davison R.H. Where Is The Middle East? // Foreign Affairs. - 1960. - Vol.38, №4. - P.667-668.

7.    Там само, p.668.

8.    Djalili M.-R., Kellner Th. Moyen-Orient, Caucase et Asie centrale: des concepts géopolitiques à construire et à reconstruire? // Central Asian Survey. - 2000. - №19(1). - P.119.

9.    Davison R.H. Where Is The Middle East? // Foreign Affairs. - 1960. - Vol. 38, №4. - P.669.

10. Там само, p. 672.

11. Там само, p. 673.

12. Там само, p. 665.

13. Foreign Relations of the United States: 1964-1968, Volume XXI. Near East Region. - Department of State. - Washington, DC. - <http://www.state.gov/www/about_state/history/vol_xxi/a.html>.

14. Сторінка Бюро на сайті Держдепартаменту. - <http://www.state.gov/p/nea/>.

15. Див. Bilgin P. Inventing Middle Easts? The Making of Regions through Security Discourses. - The fourth Nordic Conference on Middle Eastern Studies: The Middle East in Globalizing World. Oslo, 13-16 August 1998.

16. Колобов О.А. Механизм формирования политики Соединенных Штатов Америки по отношению к Израилю и арабским странам в 1947-1985 гг.: Дис. ... д.и.н. - Горький, 1986. - С.53.

17. Сталин И. Вопросы ленинизма. - 1932. - С.141-142. Цит. по: Страны Востока. Экономический справочник. Т.1: Ближний Восток. - М., 1934. - С.7.

18. Страны Востока. Экономический справочник. Т.1: Ближний Восток. - М., 1934. - С.6-8.

19. УСРР та Близький Схід в світлі геополітики (Проблема торговельних зв’язків) / Синявський А. Вибрані твори. - К., 1993. - С.196.

20. Ближний и Средний Восток. - М., 1973.

21. Страны Среднего Востока (история, экономика, культура). - М.: Наука, 1980.

22. Страны Востока: Справочник / Рук. авт. кол. И.Ф.Черников. - К.: Политиздат Украины, 1990.

23. Косач Г., Мелкумян Е. Ближний Восток в российской внешней политике // Мировая экономика и международные отношения. - 2002. - №9. - С.38.

24. Концепция внешней политики Российской Федерации. - <http://www.ln.mid.ru/ns-osndoc.nsf/0e9272befa34209743256c630042d1aa/fd86620b371b0cf7432569fb004872a7?OpenDocument>.

25. Укази Президента України №894/2001 від 24.09.2001, №136/2003 вiд 18.02.2003. - <http://www.president.gov.ua/officdocuments/officdecrees/82565669.html>, <http://www.president.gov.ua/officdocuments/officdecrees/136754073.html>.

26. Время новостей, 29.04.2002. - <http://www.ln.mid.ru/ns-rasia.nsf/0/432569d80021985f43256ba0002f2702?OpenDocument>.

27. Шаров А.Н. Экономические связи Пакистана со странами Ближнего и Среднего Востока / Ближний и Средний Восток: Экономика и история. - М.: Наука, 1983. - С.55; Djalili M.-R., Kellner Th. Moyen-Orient, Caucase et Asie centrale: des concepts géopolitiques à construire et à reconstruire? // Central Asian Survey. - 2000. - №19(1). - P.120.

28.    Є спроби аналізу „Близького Сходу” як об’єктивного регіону, який, однак, все ще перебуває на етапі становлення. Зокрема, П.Білгін аналізує варіанти визначення регіону як відображення трьох безпекових концепцій: 1) Арабський регіональний порядок, 2) Середземноморський світ, 3) Мусульманський світ. Див. Bilgin P. Inventing Middle Easts? The Making of Regions through Security Discourses. - The fourth Nordic Conference on Middle Eastern Studies: The Middle East in Globalizing World. Oslo, 13-16 August 1998.

Енергетичний аспект політики України на Близькому та Середньому Сході

The article examines the issue of energy cooperation between Ukraine and the countries of the Middle East. It is shown that such cooperation gives Ukraine opportunities to benefit from energy supplies, as well as from Ukrainian energy sector's expansion in the region. The article analyses the main obstacles and perspectives of Ukraine's energy policy in the region.

А.Веселовський вперше в українській історіографії звернув увагу на такі важливі, на нашу думку, моменти. По-перше, уряди країн Близького та Середнього Сходу сьогодні, передусім, очікують на кредити та інвестиції, на противагу поширеній в Україні думці про готовність держав регіону надавати кредити на особливо вигідних умовах. По-друге, він пропонує змістити акценти енергетичної співпраці України і близькосхідних держав, а саме надати пріоритету не імпорту енергоносіїв, а природному відродженню та експансії українського енергетичного комплексу.

Енергетична політика України суттєво визначається усвідомленням необхідності диверсифікації поставок енергоносіїв. Сучасний розвиток світових ринків нафти та природного газу дозволяють відносно самостійно визначати джерела енергозабезпечення України. В цьому плані особлива увага має бути звернена на близькосхідний регіон як один з багатших на вуглеводні район у світі.

Як видно з таблиць 1 та 2, у регіоні Близького та Середнього Сходу сконцентровані основні світові запаси нафти, великі запаси природного газу, а деякі країни регіону – серед світових лідерів з виробництва енергоносіїв, причому частка запасів вуглеводнів значно перевищує нинішню частку виробництва нафти й газу по відношенню до відповідних світових показників.

Таблиця 1.

Запаси і динаміка видобутку нафти в країнах Близького та Середнього Сходу

Запаси і динаміка видобутку природного газу в країнах Близького та Середнього Сходу

Енергетичні ресурси Близького та Середнього Сходу розміщені в регіоні нерівномірно. Так, за критерієм наявності та обсягу енергетичних ресурсів можна виділити три географічні групи країн регіону:

1.      Країни Перської затоки (Ірак, Іран, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ) як надзвичайно багаті на поклади нафти й природного газу.

2.      Країни Східного Середземномор’я (Лівія, Єгипет, Ізраїль, Палестинська Автономія, Ліван, Сирія, Йорданія), значення яких полягає не стільки в запасах власне енергоносіїв, скільки у транзитних та переробних потужностях.

3.      Афганістан, який ми відносимо до окремої групи як країну, яка має значні поклади нафти та газу і яка цікава в плані транзиту каспійських енергоносіїв до узбережжя Індійського океану.

У той же час, структура економіки України диктує необхідність споживання значно більших обсягів нафти й газу. Варто звернути увагу на швидке зростання ВВП в Україні в останні роки. Такий економічний ріст вимагає збільшення енергоспоживання, а, отже, в українських умовах – імпорту енергоносіїв.

Відповідно до потреб української економіки та можливостей народного господарства можна виділити наступні групи енергетичних інтересів України в регіоні:

-        імпорт нафти і природного газу;

-        транзит близькосхідних енергоносіїв;

-        участь українських енергетичних підприємств у функціонуванні енергетичної галузі та розбудові відповідної інфраструктури країн Близького та Середнього Сходу.

Іноді перші дві групи інтересів співпадають, як, наприклад, у випадку з проектом постачання природного газу з Ірану до Європу через Україну.

Імпорт нафти і природного газу з країн Близького та Середнього Сходу – доволі популярна в Україні тема. Для реалізації цього варіанту, на нашу думку, потрібні такі передумови, як, по-перше, наявність необхідної транспортної інфраструктури, по-друге, сприятлива політична ситуація. Крім цього, останнім часом можливість імпорту близькосхідної нафти ставиться під сумнів з причин неможливості переробки нафти близькосхідного сорту на українських НПЗ, які конструювались з урахуванням фізичних та хімічних особливостей російської нафтової суміші Urals.

У питанні транзиту близькосхідних енергоносіїв найбільш амбіційним є проект транзиту іранських нафти й газу до Європи територією України.

Формально Україна також купує нафту і в Лівії, де НАК „Нафтогаз України” бере участь у видобутку нафти. Ця нафта також не потрапляє до України, а продається на світових ринках.

Великими видаються перспективи розширення участі українських підприємств нафтового та газового сектору у відповідних секторах економіки близькосхідних країн.

Що стосується питання кредитів, то цікавим і досі не дослідженим в Україні аспектом цієї теми є діяльність ісламських банків. За деякими оцінками, пасиви ісламських банків лише Перської затоки становлять близько 800 млрд. дол. США. Особливістю діяльності таких банків є те, що вони не розглядають гроші як товар, а тому не надають кредити під відсотки. Однією з форм діяльності цих банків є надання коштів для бізнесу, причому ісламський банк бере участь у реалізації певного бізнес-проекту та укладає угоду про розподіл майбутнього прибутку. У цій ситуації банк йде на ризик такою ж мірою, як і сам власник бізнесу. Винагорода банку не гарантується нічим, а тому банк зацікавлений в успішності справи і докладає відповідних зусиль разом з клієнтом.

Таким чином, Україна як велика енергетична держава має великі перспективи співробітництва з країнами Близького та Середнього Сходу у сфері енергетики. Такі сподівання ґрунтуються не лише на простому усвідомленні потреби диверсифікації джерел енергопостачання, а й на тих конкурентних перевагах, які має Україна з її повним комплексом послуг та продукції для функціонування та розвитку нафтогазової галузі держав регіону.

Саме на можливостях українських підприємств бути залученими до енергетики Близького та Середнього Сходу й варто робити акцент, а не розглядати цей регіон просто в контексті можливих закупівель вуглеводнів.

Окрім цього, Україна може ствердитись як потужна країна-транзитер не лише російських енергоносіїв, а й іранських, хоча це потребує значних фінансових та дипломатичних зусиль.

Значними перешкодами на шляху реалізації енергетичних інтересів України на Близькому та Середньому Сході є недостатнє вивчення енергетичних та банківських можливостей в цьому регіоні, ігнорування досвіду вітчизняних спеціалістів, які працювали у країнах регіону, а також обмежені фінансові можливості українських енергетичних компаній.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.      Договір про основи взаємовідносин і принципи співробітництва між Україною та Ісламською Республікою Іран // Електронна база „Законодавство України” на веб-сайті Верховної Ради України. - http://zakon.rada.gov.ua/

2.      Постанова Верховної Ради України та Рекомендації від 24.05.2001 № 2455-III „Про підсумки парламентських слухань "Енергетична стратегія України на період до 2030 року" // Електронна база „Законодавство України” на веб-сайті Верховної Ради України. - http://zakon.rada.gov.ua/

3.      Прес-реліз НАК “Нафтогаз України” від 5 грудня 2003 р. - http://www.naftogaz.com/files/news_ukr_file_224.doc.

4.      Україна на міжнародній арені. Збірник документів і матеріалів (1991-1995 рр.). Книга 1. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 734 с.

5.      BP Statistical Review of World Energy. – British Petroleum p.l.c. - 2003.

6.      Бондаренко В. Алексей Литвиненко: «Украина может избавиться от газовой зависимости минимум на 50 лет» // Зеркало Недели. – 2002. - № 8 (383).

7.      Веселовський А. Енергетичні перспективи Східного Середземномор’я // Нафтова і газова промисловість. – 2003. - №2. – С.3-18.

8.      Гордяк Р.М., Давидов Д.М., Міщенко В.П. Поставки скрапленого природного газу – важливий чинник диверсифікації джерел газопостачання України // Нафтова і газова промисловість. – 2003. - №1. – С.44-47.

9.      Діяк І., Оганов К. Залежність України від ввезення нафти з інших країн не зростатиме, якщо кардинально змінити ставлення до вітчизняних наявних запасів нафти на старих родовищах, що розроблюються // Нафтогазбудінформатика. - http://www.ngbi.com.ua/am/ct16.html.

10.  Забезпечення енергетичної безпеки України / Рада національної безпеки і оборони України, Нац. ін-т проблем міжнародної безпеки. – К.: НІПМБ, 2003. – 264 с.

11.  Ковалко М. Технічний прогрес – на службу нафтогазовій галузі // Нафтогазбудінформатика. - http://www.ngbi.com.ua/am/ct12.html.

12.  Леськів І.В. Україна, Афганістан і... Дустум, або про ще одне джерело газопостачання України // Дзеркало Тижня. - 2002. - № 7 (382).

13.  Саприкін В. Нафтовий вимір військової операції проти Іраку // Дзеркало тижня. - 2003. - 15 лютого.

14.  Саприкін В. Стан та перспективи міжнародного співробітництва України в енергетичній сфері // Дзеркало тижня. - 2000. - 14 жовтня.

15.  Соколенко С.И. Современные мировые рынки и Украина. – К.: Демос, 1995. – 354 с.

16.  Старостин А. Иранский газовый натиск // Деловая столица. – 2004. - № 7. - 16 февраля.

17.  Рибчич І.Й., Єгер Д.О., Зарубін Ю.О., Крупський Б.Л. Щодо підвищення ефективності використання запасів нафти і газу в Україні // Нафтова і газова промисловість. – 2004. - №1. – С.5-8.

18.  Юспін О.В. Питання співробітництва України і Російської Федерації в контексті енергетичної безпеки // Стратегічна панорама. - 2003. - №3-4. - http://www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=epol4&issue=2003_3-4.

19.  Ереван реализует антироссийский газовый проект // Независимая газета. – 2004. - №59 (3174). - 25 марта.

20.  Газовые приоритеты: для Ирана – Европа, для Турции – цена, для Европы – Армения // Информационное агентство REGNUM. - 02.03.2004. - http://www.regnum.ru/allnews/225433.html.

21.  Газопровод Иран—Армения может быть продолжен до Украины и стран ЕС // Зеркало Недели. - 2004. - №12 (487).

22.  Украина об иранском газе: "Каждый из нас защищает свои интересы": Интервью посла Украины в Армении Владимира Тягло ИА REGNUM // Информационное агентство REGNUM. – 2004. - 2 апреля. -http://www.regnum.ru/allnews/240930.html.

23.  Украина пока не получит иранский газ // Деловая неделя. – 2004. - 30 марта.

24.  Cutler R. A new energy triangle emerges: Iran – Armenia – Ukraine // Central Asia – Caucasus Analyst. - February 14, 2001 http://www.cacianalyst.org/Feb_14_2001/Iran-Armenia-Ukraine.htm

25.  Disgruntled Saudis withdraw billions of dollars from US // Financial Times. -2002. - August 21.

Військово-технічне співробітництво з державами Близького та Середнього Сходу як складова політики України в регіоні

The article examines the issue of military cooperation between Ukraine and the Middle Eastern states in the light of Ukraine’s policy in the region. It is argued that Ukraine as the world’s major weapons supplier plays a significant role in the regional market. In the meantime, Ukraine pursues a prudent policy according to the balance of powers in the Middle East.

Питання співробітництва України в сфері міжнародних передач озброєнь та військової техніки є широко дослідженою в українській історіографії темою. Так, слід відзначити монографію В.Бегми „Оборонно-промислові комплекси України та Росії. Співпраця, партнерство, конкуренція”, а також дисертацію В.Чередніченко „Політика України в галузі експорту озброєнь в 90-ті роки ХХ століття”. Ці наукові праці аналізують становлення українського ОПК та вихід України на світовий ринок озброєнь, пропонують широкий теоретичний матеріал для аналізу можливостей України щодо розширення ВТС. Варто відзначити також праці В.Горбуліна, експертів В.Бадрака, О.Сушка.

Здатність України проводити активну політику налагодження військово-технічного співробітництва підтверджується фактичними даними щодо її місця на світовому ринку зброї. Так, починаючи з 1992 р. Україна входить до першої десятки лідерів цього ринку, а за підсумками 1998-2002 рр. вона зайняла шосте місце в рейтингу найбільших експортерів озброєнь та військової техніки (див. табл. 1).

Таблиця 1.

* - ранг серед найбільших світових експортерів за період 1998-2002 рр.(за даними СІПРІ 2003); „-” - від 0 до 0,5.

Джерела:

1) дані за 1992 р.: Ежегодник СИПРИ 1994. - С. 283.

2) дані за 1993-1994 рр.: Ежегодник СИПРИ 1998. - С. 314.

3) дані за 1995 р.: СІПРІ 2000: Щорічник. - С.348.

4) дані за 1996 р.: СІПРІ 2001: Щорічник. - С. 367-368.

5) дані за 1997 р.: СІПРІ 2002: Щорічник. - С.447.

6) дані за 1998-2002 рр.: СІПРІ 2003: Щорічник. – С.441-442.

За часів біполярного протистояння країни Близького та Середнього Сходу отримували велику кількість зброї майже безкоштовно – за програмами військової допомоги, довгостроковими позичками. Натомість ці держави підпадали під суттєвий політичний вплив СРСР та США. Нині сфера ВТС більш комерціалізована. Країни-імпортери часто надають перевагу тим державам – постачальникам озброєнь, які не ставлять певних політичних вимог і можуть задовольнити конкретні потреби замовника військової продукції в короткі строки.

Незважаючи на комерціалізацію військово-технічного співробітництва, політичний компонент ВТС з країнами БСС залишається дуже вагомим. На це є ряд причин:

1)      рівень мілітаризації країн регіону прямо впливає на регіональний баланс сил;

2)      експорт ОВТ дає суттєві надходження до національного бюджету та знижує вартість озброєнь для власних потреб;

3)      ВТС передбачає розвинуті політичні відносини між учасниками такого співробітництва та високий рівень довіри між ними.

Таблиця 2.

^* - ранг серед найбільших світових імпортерів за період 1998-2002 рр.(за даними СІПРІ 2003); ^** - Північний Альянс; ^*** - Армія Південного Лівану; ^**** - Палестинська Автономія; „-” - від 0 до 0,5 або дані відсутні.

Джерела:

1) дані за 1992 р.: Ежегодник СИПРИ 1994. - С. 284-285.

2) дані за 1993-1994 рр.: Ежегодник СИПРИ 1998. - С. 320-321.

3) дані за 1995 р.: СІПРІ 2000: Щорічник. - С.344-347.

4) дані за 1996 р.: СІПРІ 2001. - С.363-366.

5) дані за 1997 р.: СІПРІ 2002: Щорічник. - С.443-446.

6) дані за 1998-2002 рр.: СІПРІ 2003: Щорічник. – С.437-440.

Розвиток ВТС України з Іраном також не є безпроблемним щодо реакції міжнародної спільноти. Так, у 1998 р. у зв'язку з різкою позицією США та Ізраїлю Україні довелось відмовитись від контракту на постачання до Ірану турбін для АЕС в м.Бушер.

Санкції ООН проти Іраку діяли з 1990 р. (Резолюція РБ ООН №661 від 6 серпня 1990 р.), тобто з часу отримання незалежності Україна не мала можливості легально розвивати ВТС з Іракською Республікою. Однак, експерти та керівництво України, як і багатьох інших країн світу, передбачали зняття санкцій, а тому намагалися наперед домовитись щодо можливостей співробітництва, передусім, у нафтогазовій галузі. Постачання озброєнь могло розглядатись як форма розрахунків за іракські енергоносії.

З іншого боку, така обережність України пояснюється існуванням ряду незавершених кримінальних справ щодо зловживань у сфері торгівлі зброєю, допущених чиновниками. Такі обставини дають грунт для появи скандальних публікацій у впливових виданнях різних країн, що негативно відображається на іміджі України як надійного партнера у галузі ВТС.

Регіон Близького та Середнього Сходу є сплетінням інтересів найвпливовіших країн світу, і співробітництво України як провідного експортера ОВТ з державами регіону в галузі ВТС завжди було під пильним зором зацікалених країн. У суперечливих ситуаціях, як, наприклад, бушерський контракт з Іраном, угоди з Сирією та Лівією, мова йшла не лише про конкуренцію між експортерами зброї та подвійних технологій, а й про можливе порушення військово-стратегічного балансу в регіоні та про озброєння режимів, які підтримують тероризм. У цьому плані позитивним є те, що Україні вдалося доказати, що офіційних доказів порушення міжнародних санкцій з її боку не було.

З огляду на події в Україні наприкінці 2004 р., пов'язані з рухом за демократичні перетворення в державі, є істотні підстави сподіватися, що сфера військово-технічного співробітництва України, у тому числі з державами БСС, стане більш прозорою та прогнозованою, стануть доступними статистичні дані щодо конкретних угод з близькосхідними країнами.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Бадрак В. Близькосхідний вояж крізь призму військово-технічного співробітництва // Дзеркало тижня. - 2002. - №17. - 11-17 травня.

2. Бадрак В. Державний контроль чутливого експорту крізь призму звинувачень / Національна безпека і оборона. - 2001. - №6. - С.10-14.

3. Бадрак В. Десант в Азії // Дзеркало тижня. - 2000. - №45. - 18-24 листопада.

4. Бадрак В. Леонід Рожен: Україну просто витісняють із ринку озброєнь // Дзеркало тижня. - 2001. - № 37. - 22-28 вересня.

5. Бадрак В. Українська зброя ХХІ століття. З ким дружити? // Дзеркало тижня. - 2000. - №36. - 16-22 вересня.

6. Бегма В.М. Оборонно-промислові комплекси України та Росії: співробітництво, партнерство, конкуренція / Національний ін-т українсько-російських відносин. – К., 1998. – 191 с.

7. Волович О., Маначинський О. Близький Схід: військовий потенціал країн / Народна армія. – 2000. - 29 серпня. - <http://www.uceps.org/ua/show/224/>.

8. Вооруженные силы и военная экономика стран Азии и Северной Африки. Информационно-аналитический справочник. – М.: Институт востоковедения РАН, 2002. – 384 с.

9. Привабливі перспективи // Голос України. - 2001. - 8 лютого.

10. Глєбов В.В., Сєров Д.І. Місце та перспективи України на близькосхідному ринку озброєнь // Стратегічна панорама. – 2003. - №1. – С. 162-166.

11. Ежегодник СИПРИ 1994. Вооружения, разоружение и международная безопасность. - М.: Наука, 1995. - С. 283.

12. Ежегодник СИПРИ 1998. Вооружения, разоружение и международная безопасность. - М.: Наука, 1999. - 684 с.

13. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Деякі питання розвитку відносин України з державами Близького Сходу // Питання нової та новітньої історії. – 1995. - Вип.41. - С.135-136.

14. Міністр оборони Іраку розкриває таємниці останніх днів битви за Наджаф / Аш-Шарк Аль-Аусат. – 2004. – 21 вересня. - <http://www.arab2.com/n/newspaper/uk-asharqalawsat.htm>.

15. Мостова Ю. Шанс чи глухий кут? // Дзеркало тижня. – 2002. - №37. - 28 вересня - 4 жовтня.

16. Рахманін С. Касетний скандал-2? // Дзеркало тижня. – 2002. - №14. - 13-19 квiтня.

17. Резолюция Совета Безопасности ООН №748 (1992) от 31 марта 1992 годa / <http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1992/res748.htm>.

18. Рудюк О. Обережно: провокація? // Голос України. - 1996. - 12 грудня.

19. СІПРІ 2000: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. - К.: Заповіт, 2001. - 668 с.

20. СІПРІ 2001: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. - К.: Заповіт, 2002. - 760 с.

21. СІПРІ 2002: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. - К.: Заповіт, 2002. - 800 с.

22. СІПРІ 2003: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. - К.: Заповіт, 2004. – 652 с.

23. Указ Президента України „Про Концепцію військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 року” від 27.08.2003 р. №913/2003 // База „Законодавство України”. - < http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi>.

24. Україна не продавала зброю в Ірак // Дзеркало тижня. – 2002. - №22. - 15-21 червня.

25. Чередніченко В.В. Політика України в галузі експорту озброєнь в 90-ті роки ХХ століття: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2002. — 20 с.

26. Юрченко В.П. Военно-политическая обстановка в Ираке (июнь 2004 года) / <http://www.iimes.ru/rus/stat/2004/07-07-04.htm>.

27. Bertsch G., Zaborsky V. Bringing Ukraine Into the MTCR: Can U.S. Policy Succeed? // Arms Control Today. - 1997, April. - <http://www.armscontrol.org/act/1997_04/ukraine.asp?print>.

28. The International Traffic in Arms Regulations, Part 126. / <http://pmdtc.org/docs/itar/itar_part_126.doc>.